Хасиди в Умані

У хасидів немає єдиного знака чи емблеми, як у деяких релігійних рухів. Символами стали елементи побуту та традицій, які впізнавані в усьому світі.

Передусім це зовнішній вигляд. Чоловіки носять чорні каптани, білі сорочки та капелюхи. У святкові дні можна побачити штраймл – велику хутряну шапку, яку одягають заміжні чоловіки. Важливим символом стали також борода й пейси, що підкреслюють належність до традиції.

Другий важливий символ – музика й спів. У хасидських громадах існує традиція співати нігуни – мелодії без слів. Вони виражають стан душі й вважаються способом молитви, який не потребує тексту.

Також хасидизм асоціюється з певними предметами релігійного життя. Це молитвенники, сувої Тори, тфілін (шкіряні коробочки з уривками текстів, які кріплять під час молитви), свічки та інші атрибути юдейської традиції.

Зірка Давида і менора є загальними символами юдаїзму, а не виключно хасидизму. Проте й у хасидських громадах вони займають помітне місце.

Зірка Давида (Маген Давид) – шестикутна зірка, складена з двох трикутників. Вона зустрічається на юдейських молитовниках, синагогах та надгробках. Для хасидів це передусім знак належності до єврейського народу та його духовної спадщини. Зірку можна побачити й на предметах, які використовуються під час святкувань, у тому числі на прикрасах або тканинах.

Менора – семисвічник, відомий ще з часів Єрусалимського храму. У сучасній традиції також поширена дев’ятисвічна менора (ханукія), яку запалюють під час свята Ханука. У хасидських громадах менора символізує світло Тори та духовне оновлення. Запалювання свічок у синагогах і вдома є важливою частиною релігійного життя, і цей образ часто використовують як символ віри та зв’язку з минулим.

Рабі Нахман народився у 1772 році в Меджибожі, у сім’ї, яка належала до кола засновника хасидизму Ісраеля Баал Шем Това. Ще змалку він виявляв особливу схильність до навчання й молитви. Юнак проводив години на самоті, занурюючись у тексти, а згодом почав розвивати власні думки про те, як людина може наблизитися до Бога.

На відміну від багатьох своїх сучасників, він наголошував не лише на суворому виконанні приписів, а й на особистому духовному досвіді. Рабі Нахман закликав учнів молитися власними словами, шукати щирого діалогу з Творцем, навіть у простих речах. Він залишив після себе багато повчань і притч, які учні зібрали в книгах. У цих текстах можна знайти не лише релігійні настанови, а й філософські роздуми про внутрішню свободу, людську слабкість і пошук радості.

Його громада була відносно невеликою, але відданою. Учні сприймали рабі Нахмана не лише як учителя, а й як провідника, який допомагав долати сумніви й страхи. Саме ця особиста близькість і щирість стали причиною того, що його вчення збереглося й поширилося далеко за межі України.

Останні роки життя рабі Нахман провів саме в Умані. Це місто вже тоді мало численну єврейську громаду і стало для нього місцем, де він відчував спокій. У 1810 році він помер і був похований тут. Перед смертю він звернувся до своїх учнів із проханням приходити на його могилу в Умані у дні Рош га-Шана. Саме цей заклик зробив Умань головним осередком для брацлавських хасидів.

Відтоді Умань перетворилася на духовний центр брацлавського хасидизму. Щороку, вже понад два століття, хасиди з різних країн приїжджають в Україну аби молитися на могилі рабі Нахмана.

Рош га-Шана – це єврейський Новий рік, який за юдейським календарем припадає на початок місяця тішрей (вересень–жовтень). У ці дні віруючі підбивають підсумки прожитого року та просять у Бога добра на рік прийдешній. Святкування триває два дні, головними є молитви, звук шофара (баранього рогу), читання Тори та святкові трапези. Для брацлавських хасидів особливий сенс має молитва саме на могилі рабі Нахмана. Доречі зараз за єврейським календарем не 2025, а 5786 рік.

Щороку до Умані з’їжджаються десятки тисяч прочан. За різними підрахунками, у мирні роки кількість паломників сягала від 20 до 40 тисяч осіб. Вони приїжджають з Ізраїлю, США, країн Європи, а також із Латинської Америки та Південної Африки. У місті створюється цілий “мікросвіт”: тимчасові наметові містечка, кошерні їдальні, окремі ринки, спеціальні пункти обслуговування. Для невеличкої Умані, з населенням в 80 тисяч – це справжнє випробування.

Реакція місцевих мешканців неоднозначна. Для частини жителів це можливість чималого заробітку: здаються квартири, відкриваються кав’ярні та магазини, які працюють саме для Хасидів. Інша частина громади сприймає паломництво як проблему – Умань на кілька днів різко змінюється, зростає навантаження на інфраструктуру, трапляються конфлікти. Час від часу виникають сутички між хасидами та місцевими, особливо у питаннях порядку на вулицях чи використання житла.

З боку влади, до Умані залучають додаткові сили поліції для підтримання правопорядку. Також організовуються спільні патрулі з правоохоронцями Ізраїлю, облаштовують тимчасові пункти контролю та медичні служби. Міністерство закордонних справ та інші відомства координують приїзд хасидів, оскільки це питання міжнародного рівня.

Хасидів часто критикують за те, що вони не беруть участі у місцевому громадському житті й не допомагають місту поза періодом свят. Дійсно, більшість приїжджають лише на кілька днів, залишаючи гроші власникам житла та в місцевому бюджеті, але не залучаючись до вирішення довготривалих проблем міста. Для них Умань – це святе місце, пов’язане насамперед із рабі Нахманом, і цей духовний вимір завжди буде стояти вище за соціальну чи політичну активність.

Паломництво пережило кілька складних періодів. Під час пандемії коронавірусу (2020–2021 роки) в’їзд до України обмежували, проте частина хасидів все одно намагалася дістатися до Умані, навіть опиняючись заблокованими на кордонах із Білоруссю чи Молдовою. Це стало предметом міжнародних обговорень.

З 2022 року, після початку повномасштабної війни, ситуація з паломництвом стала ще складнішою. Попри небезпеку, тисячі хасидів продовжували приїжджати. Деякі країни, зокрема Ізраїль, закликали своїх громадян утриматися від поїздок, однак для багатьох віруючих обов’язок молитви на могилі рабі Нахмана виявився сильнішим за ризики.

Однією з найбільш помітних відмінностей під час паломництва є питання сміття. Щороку після святкування Рош га-Шана в районі, де зупиняються хасиди, залишається велика кількість відходів. На перший погляд це може виглядати як недбалість, однак явище має релігійне пояснення.

У хасидській традиції під час свят заборонено залишати межі місця, де триває святкування, у тому числі й для винесення сміття. Тому воно накопичується на території, де проживають паломники, і вже після завершення свят вивозиться організовано. Така практика виглядає незвично для місцевих жителів, адже кілька днів поспіль контейнери переповнені, а вулиці втрачають звичний вигляд.

Додатковим чинником є сама кількість паломників. Коли в місто одночасно приїжджає понад 30 тисяч осіб, навіть за умов налагодженої логістики навантаження на інфраструктуру зростає в рази. Місцеві служби не справляються з обсягами, а приватні підрядники не завжди працюють без перебоїв.

Міська влада щороку намагається готуватися до цього: встановлюють додаткові контейнери, організовують окремі бригади для прибирання, залучають волонтерів. Водночас жителі Умані часто висловлюють невдоволення – для них така картина є символом неузгодженості культурних практик паломників і місцевого способу життя.

Тема сміття стала своєрідним показником культурних відмінностей. Для хасидів це питання релігійного припису, для місцевих – проблема побутового комфорту. У результаті щороку навколо цього виникає дискусія, яка відображає глибші відмінності у способі життя та традиціях.

Паломники прибувають на кілька днів, і їхнє життя в цей час зосереджене в районі навколо могили рабі Нахмана. Там розташовані орендовані квартири, гуртожитки та навіть наметові містечка. Багато хто приїжджає групами й селиться разом із членами своєї громади чи синагоги.

Харчування організоване переважно в тимчасових кошерних їдальнях. Тут подають традиційні страви: рибу, курятину, супи, хліб, випічку. Окремо готують символічні страви, які прийнято їсти саме на Рош га-Шана: яблука з медом (на знак солодкого року), гранати, моркву, голівку риби.

Упродовж двох днів свят паломники більшість часу проводять у молитвах. У синагогах і просто на вулицях збираються великі групи чоловіків, які співають нігуни — традиційні мелодії без слів, читають уривки з Тори, слухають звук шофара. Вечорами проходять спільні трапези, під час яких відчувається атмосфера гучного святкування.

Під час Рош га-Шана, попит на житло зростає в рази: квартири, які в інший час здають за кілька тисяч гривень, під час свята можуть коштувати у п’ять чи навіть десять разів дорожче. Дехто з місцевих на цей час виїжджає до родичів чи знайомих, а власне житло здає.

Активно працює дрібна торгівля. Відкриваються тимчасові крамниці й ринки, де можна придбати кошерні продукти, напої, предмети релігійного вжитку. У цей час вартість харчів і базових товарів у місті зростає. Але разом із тим, економічні вигоди мають і зворотний бік. Постійні мешканці скаржаться на завищені ціни, адже навіть у звичайних магазинах під час приїзду хасидів продукти та послуги дорожчають. Крім того, основні доходи отримують ті, хто має власне житло чи бізнес, тоді як інші жителі переважно відчувають незручності.

Питання про можливе перепоховання рабі Нахмана не раз піднімалося, але щоразу наштовхувалося на серйозний опір. За його власним заповітом, він мав залишитися в Умані, і для брацлавських хасидів ця воля є священною. Саме тому будь-які ідеї про перенесення сприймаються як порушення найглибшої традиції.

Спроби змінити ситуацію робилися ще у 1990-х роках. Під час візиту президента Леоніда Кравчука до Ізраїлю у 1993 році обговорювалося питання про перенесення останків рабі Нахмана до Єрусалима. Ідея викликала різку реакцію серед хасидів, адже суперечила заповіту вчителя. Лідери брацлавського руху категорично виступили проти.

Через кілька років відбулася навіть нелегальна спроба. У 1996 році двоє молодих хасидів намагалися викопати й вивезти останки до Ізраїлю, однак українська міліція тоді зупинила цю акцію. Подія мала широкий резонанс і лише зміцнила переконання влади, що могила має залишатися під охороною держави.

Сьогодні питання вважається закритим. У 2025 році могилу рабі Нахмана офіційно визнали пам’яткою національного значення. Це означає не лише державний захист, а й підтвердження того, що місце є важливим для української та єврейської спадщини.

Брацлавські хасиди й надалі стоять на позиції, що їхній учитель повинен залишатися в Умані. Вони наголошують: рабі Нахман свідомо обрав це місце, щоб бути поряд із жертвами кривавих гайдамацьких подій 18 століття, і ця частина його духовного спадку не може бути змінена.